Секс та духовність , Я не можу нікому відповісти. Подр…

Моя тітка виїхала. В росію. Приїхали якісь військові волонтери (шо це за звір такий?) і вивезли. Протягом декількох днів вона має перетнути кордон у напрямку Польщі. Скоріше б це сталося і ми всі зможемо нарешті зітхнути з полегшенням.
Сказала, що той міст, по якому вони виїхали - підірвали. Але ж там ще лишилися люди. Плакала по тим, хто лишився, з ким вона була щосекунди протягом цих 105 днів.

0

Пісня сили. Під неї завжди буду згадувати посмішки АЗОВу під обстрілами.

І ще. Такі часи, що "під звуки касет" зовсім інакше сприймається.

0

Вдягла вишиванку та купила квіти. З Днем народження, любі Кривий Ріг та Київ!

2

Певно на вихідних поїду в Ірпінь знімати додаткові заміри будинку. Взагалі, це якесь магічне чудо, що він вцілів, навіть вікна не повилітали. Реалізація, правда, буде через мільйон років, звісно, але добре на душі, що там будуть жити люди!

Правда буде трохи сцикітно вступити в якусь міну.))))

Хоча толоку в Ягідному Чернігівської області пережила, не підірвалась, то і тут все буде добре.

0

Репіт.

0

Другу ніч в себе вдома. Одна.
Минулу ніч не могла дуже довго заснути. Бо сирени, тривога…
Сьогодні ж вдень вчила в тиші англійську, як хтось подзвонив у двері. Якісь чоловіки, що голосно розмовляли. Розібрати слів не вдалося. Звісно, я не рипнулась. Лише заціпеніла. Вони пішли, десь лише через години 4 я відкрила двері, але ніякої записки або ще чогось не було. Звісно ж. Це дуже дивно.
В батьків за сьогодні було вже 11 повітряних тривог.
Зараз готуюсь до сну, але відчуваю такий страх, що хочу скоріше пережити цю ніч і здриснути звідси.

0

Просто неймовірно.

Ще раз. В Україні найталановитіші люди!

2

Якщо так згадати, то Калуш - Стефанія - була перша пісня, яку я включила від початку війни. Тоді майнуло десь півтори тижні, я їхала на вокзал допомагати переселенцям. Хоч до того я її не слухала, але чомусь саме її включила першою. На всю гучність. Це був перший момент, коли розпач смінилася на агресію. Слухала зі стиснутими зубами і велииикою гордістю.

0

Як же мене хуйовить від Маріуполя та Азовсталі.
Окрім всіх цивільних, хоч це і здається вже неможливим, але як я мрію, щоб лишилися живими Прокопенко, Калина та всі військові, чиї імена мені невідомі.
З кожним новим зверненням Калини я радію, що він живий, але нічого хорошого в тих зверненнях немає.

1

Те, кто рассказывает, что ненависть украинцев не оправдана и нас просто сталкивают лбами - походу, не выкупают, что здесь вообще происходит.

1

Вчора ввечері я вперше з початку війни була сама під час повітряної тривоги. Виключила всюди світло та всілась в колідорі. Понти для приєзжих, так би мовити, бо якщо прилетить - мій триповерховий будинок складеться.
Та поки сиділа на тій підлозі - в голові грала "Вова, їбаш їх, блять".

Ще з повернення. Картопля під мийкою так проросла, що могла вже отримати карту киянина. А капуста у холодильнику вирішила, що цвіль по стінках його прикрасить.
Тим не менш, як же вдома добре!

0

Дуже "класно" повернулася. Вже уїбали своїми ракетами. Трохи лячно, зважаючи, що тут ховатись особливо немає де. Тому лишається "ну йобне то йобне".

Подзвонила Неля. Ці виблядки поставили свою артилерію на городі у моєї бабусі. Сука, як я мрію, щоб село деокупували. Та наші ЗСУ вже дуже поруч. Вчора звільнили село неподалік. Я дуже сподіваюсь, що Неля зможе ще трохи протриматись, так як в селі скінчилася їжа.

0

Я вдома! У Києві!
Заїжджала у місто через Ірпінь. Який же це пиздець… Навіть коли побачила своїми очима - все одно не можу повірити, що це дійсно сталося.

Поки дуже багато з'явилося роботи, тому не було часу поїхати гуляти Києвом. Але попереду вихідні. Хочу до Дніпра!

4

Втратила роботу, квартиру. Не маю грошей.
І все ще гріх жалітися. Я в досить гарному положені.
Вчора ходила до Личаківського кладовища. Ліворуч від нього почали ховати наших воїнів… Там була могила хлопця, який загинув 6 днів тому. А міг би мати сім'ю та стільки щасливих моментів в житі, а замість того лежить в землі.
Дякую їм, що досі живу сама. Обіцяю любити це життя ще більше, за всіх вас!

Повертаюся додому! До Києва!

0

Я не можу нікому відповісти.
Подруги з росії пишуть: "мы не знаем, что сказать". Ну а від мене що хочете почути? Мені також немає чого сказати.

Стала писати паперовий щоденник. "Час війни". Бачила такі у музеї жертв голокосту в Берліні. Ах, ну як можно було уявити, що я сама можу такий писати.

Хочу додому. Києву мій, як я хочу до тебе.

1