"Останні тижні приємно було писати про "нормалізацію життя" (жахливе словосполучення, яке насправді нічого не пояснює і нікого не заспокоює) в місті - про кожен нововідчинений магазин чи ресторанчик, про світлофори, що знову запрацювали, про містян, які повертаються до домівок. А ось зараз і писати про це не надто випадає. Бо нормалізація насправді дуже умовна і вкрай небезпечна - з одного боку площі по периметру знову заставлені дорогими автівками, й підлітки знову стрибають на цих своїх жахливих велосипедах для стрибання, а разом із тим постійні обстріли - в самому місті й на передмістях - роблять цю ілюзію нормального життя в теплому сонячному місті зовсім примарною й печальною.

Життя в Харкові нагадує нині проживання в комунальній квартирі з сусідами-пияками. І якщо сусіди-пияки нині, в цей момент, не громлять посуд на кухні, значить, вони ще просто не прокинулись після вчорашнього. Якщо ніде не прилітає, значить наші сусіди-пияки просто підвозять зброю. Не найприємніше відчуття, але що ж - міняти місце проживання ніхто не збирається, забагато честі для сусідів-пияків.

Харків увечері зовсім тихий і порожній. Літо, хай і зимне, не надто пекуче, вже заповнило собою вулиці. Небо над містом велике й таємниче. Вечори вже по-літньому глибокі та безкінечні.

Відпочивайте, дорогі брати і сестри. Завтра прокинемося ще на один день ближче до нашої перемоги."

Сергій Жадан

Києве мій,
з днем народження,
люблю тебе дуже,

НАГАДУЮ
ЯКЩО ХТО ЗАБУВ
УКРАЇНА НАЙКРАЩА КРАЇНА НА ЦІЙ НЕДОЛУГІЙ ПЛАНЕТІ.

коли пояснюєш людям, що зараз не можеш спілкуватися з ними безперервно, бо в тебе немає на це ресурсу, треба бути достатньо вправним дипломатом, щоб кому-небудь не здалося, що ти їх ігнориш чи не дай Боже, щоб вони не вигадали собі якихось інших фантастичних причин.

вперше від початку війни побачу бабусю.

Кто разревелся, как ребенок, когда выступали Калуш? Я

Я раньше: Да в родном городе нечего делать. Нужно уезжать.

Я сейчас: Только его освобождают, я на поезд и домой.

Ужасно хочу домой.

В свою комнату.

Летом выйти на улицу и слушать кваканье жаб.

Скучаю, как бабушка заходит ночью и предлагает совершить набег на холодильник.

Как же я хочу домой.

Жахливо усвідомлювати що між жити під бомбами і жити під оккупацією, я би обрала жити під бомбами. Дякуючи нашим любим браттям-залупам маю і той і той досвід

Лють українського народу повністю виправдана, хто не згоден той москаль

не плакати на кожній вулиці рідного міста дуже важко.
бо ти все ще можеш по ним іти.
завдяки усім цим втратам,
які ніколи не можна буде повернути назад.

я хочу подякувати людям, яких я знайшла тут за те,
що вони є,
що ми можемо переживати весь цей травматичний досвід не почуваючись самотніми.
нам навіть не обов'язково бути дуже близькими,
не обов'язково бути схожими чи однаковими,
щоб триматися разом,
щоб обмінюватися почуттями,
щоб зберігати здоровий глузд,
щоб бути на одному боці,
щоб турбуватися і залишатися поруч,
навіть, якщо між нами відстань.
Слава саммеру й Україні,
смерть ворогам.