мені було приблизно 13 років, коли я вперше почула від бабусі, що мені не можна робити все те, що робили мої однолітки
не можна фарбуватись. особливо нігті. я що намагаюсь привернути чоловічу увагу?
не можна одягати одяг, який був на думку моєї бабусі "надто". надто яскравий, відвертий (о, цей лонг в полоску, який показував шкіру трішки нижче ключиць ахаха) надто привертаючий увагу.
я розумію, чому вона так вважала. в неї була ця установка радянського союзу "не виділятись", яка ще була ускладнена відношенням дідуся до її краси й проявленності.
вона була єдина доросла, яка мене вдарила. вона була єдина доросла, яка завжди була поруч. це дуже важливо розуміти, що вона була абсолютним авторитетом, мала мою безумовну любов й прийняття. я хотіла її любові.
й вона давала її, звісно, так як могла, й скільки могла.
найгріше, що в той же час не було більше нікого. точніше, вони були, просто не були причетні. вони існували в одній квартирі зі мною.
й ось вона я. 25-літня дівчина, яка не може до кінця прийняти той факт, що мені можна. фарбуватись, одягатись так, як я хочу. що світ - це я. що увага це не завжди погано й не завжди про небезпеку.
світ - небезпечний. неідеальний. як і я, в кінці кінців.
я свій найсильніший захисник. я свій найближчий друг.

я фарбуюсь й стираю червону помаду, адже її голос звучить десь в глибині. він змішується з подальшими комплексами, які вже формувало життя в соціумі й сильною владою внутрішнього критика.

я не знаю чи колись зможу одягнути щось з уявного списку "не можна", чи використаю ті парфуми, які стоять на полиці, бо вони "надто"
я роблю кроки до прийняття. спочатку до прийняття того, що я жінка, а не дівчинка. це звучить смішно, навіть мені читати, ніби дурня якась. але це дійсно так.
ніби всі дорослі, а мені 13)
й я знаю, що бабуся мене насварить, якщо я буду.
ну буду існувати й буду займати простір, мене буде видно й чути.
але її давно немає, а мені давно не 13. а мій внутрішній критик лише моя власна проекція, яку я з радістю посилаю нахуй.

Сейчас, возможно, напишу глупость, но думаю, что чувствую себя спокойнее в Харькове, где война всегда видима и ощущаема. Когда на улицах люди в форме, на дорогах каждая третья машина - военная, а то и вовсе бронетранспортеры катятся, когда даже воздух тугой от измученных, настрадавшихся, и в то же время храбрящихся людей. Когда то, что происходит снаружи, полностью соответствует моему внутреннему состоянию, которое не находит такой отклик нигде больше. Когда каждой клеткой понимаешь, что пи*дец - он вот, везде и рядом, пронизывает каждую секунду дней и ночей, и стремительно подползает ещё ближе. Это не со мной что-то не так, что я не могу «расслабиться уже наконец и жить жизнь дальше», а со всеми этими конченными людьми, которые уже и забыли, как было страшно тогда в начале, как нихрена с тех пор не поменялось.

Вчера в киевском метро я заметила, что стоявшая рядом с нами девушка плакала. Мне хотелось спросить ее, могу ли я чем-то помочь, а ребята сказали, что скорее всего человеку хотелось бы, чтобы его не трогали в такой момент. И пока мы стояли на платформе ждали поезда и я сомневалась, сделать ли мне что-нибудь или нет, она сама притронулась к моему плечу и робко сказала «девушка… извините… можно я..?». Когда я спросила, что случилось, она сказала «у меня парень на войне умер», и я обняла ее крепко-крепко, и мне так стало больно за эту незнакомую бедную девочку.
Конечно, я бы не смогла совсем ничем ей помочь, но я должна была все таки обратиться к ней первой, вдруг я могла бы хоть чуточку облегчить для нее этот момент. Мне так жаль ее, и жаль весь наш народ, который ежедневно сотнями получает вот такие ужасные известия об отнятой жизни их близких, наших защитников.

все-таки як близько російські війська підійшли рік тому к Києву, в голові не вкладається

в будинок через пару дворів від мого, потрапило артилерією і знесло квартири на 3 перших поверхах
по району проїхався танк і бтр, постійно було чутно вибухи

таке, звісно, щастя - мати можливість приїхати у вільний Київ
ніколи не забуду якою ціною ми виборюємо цю можливість кожного дня, і вірю, що всі окуповані території будуть звільнені

Все соц сети заполнены воспоминаниями о первых днях войны, каждый делится своими личными историями и кадрами. Я смотрю всё подряд, впитываю фото и видео, возвращаясь во времени.
Я почти не видела происходящего в стране первые несколько недель потому что у нас сразу пропала связь и мы жили в погребе, оказавшись на линии столкновения. Подняться наружу можно было только глубокой ночью, когда бои затихали, конечно же без фонариков, и очень тихо, на случай, если совсем где-то рядом могут оказаться вражеские войска. Со двора было видно полыхающий горизонт Харькова, вспышки и грохот, и мне никогда не было настолько страшно. Мне больше всего хотелось бы никогда всего этого не видеть и не слышать, не жить во время войны.

кожного разу заходжу на саммер і думаю, що треба почати писати частіше. хоча б заради якогось терапевтичного ефекту. бо часто думки та емоції настільки захоплюють, що сил тримати їх в собі дуже мало. а поговорити майже ні з ким.
розумію, що залежна від людей і мені хоч іноді потрібен контакт із зовнішнім світом, а двоє моїх найліпших друзів зачинилися в своїх світах і недоступні. спроба ж потоваришувати з колегою та хоч якось провести час поза домом вилилась ледь не в низку пліток про наші з ним стосунки. сміхота та й годі.
а ресурсу все більше не стає. складно стримувати емоційні вибухи, коли ти ледь тримаєшся щоб увесь час не плакати. через війну, через постійний дискомфорт, через неможливість планувати відпустки, якісь поїздки та хобі. тобто ті речі, які б мали підтримувати внутрішню стійкість та підзаряджати після виснажливих робочих буднів.
з роботою до слова теж все не дуже клеїться. іноді здається, що все тримається виключно на репутації та довірі, яку я виборола за попередні декілька років у свого менеджера. але нерви кожного разу поколюють. а бажання щось робити - все менше. особливо якісь довготривалі проекти.
що ж.
проте той факт, що зі світлом останні тижні все більш-менш, допомогли не вигоріти остаточно. але напруга від того, що "от-от щось станеться, це затишшя не просто так" не дає остаточно розслабитись і під'їдає залишки моральних сил.
це все дуже втомлює.
виснажує.
виїдає по крихті зсередини.
а іноді і по здоровенному шматку за раз.
і як розбити це коло я поки не вигадала.

а шкода.

Нарешті частина мого дому ВДОМА. Чекаю звільнення Нової Каховки ♥

Сподіваюсь, що скоро відновлять зв'язок і світло в селі, відновлять дороги трохи і я помчу до своїх.

Хоча, я вже максимально налаштована йти туди пішки і трохи відчуваю себе паскудою, бо ще не біля бабусі з дідусем.

після кожного слова я натискаю space, а потім - delete. закономірно. стільки разів я намагалася скласти всі свої почуття і спогади докупи - це не так просто. я не хочу цю реальність, я постійно пишу абстрактно. мій мозок абстрагується від подій вдома і покриває все тоненькою напівпрозорою плівкою.
від початку війни і до невідомого мені кінця так буде. тому що людині, людям, народу необхідно ще багато часу, щоб відрефлексувати це.
поки що я пишу вірші. багато ностальгії. смуток і туга за домом.
"тобі так пощастило". але якою ціною?

Из-за детонации БК в НК в моей квартире выбило окна и все внутри порасхуяривало осколками.

Увы, таких квартир в городе очень много. А центр - в мясо.

Сегодня было очень много слёз.

О том, что случилось с городом в новостях не пишут, не писали о погибших и большом количестве раненых.

Только радости, что хорошо горело.

Я пытаюсь найти плюсы. Вставим новые окна, починим крышу, в квартире не будут жить русские.

Но, блять, ЭТО МОЙ ДОМ! ЭТО МОЙ ГОРОД, КОТОРЫЙ И ТАК НЕ ОСОБО БОГАТЫЙ. ОН НАХОДИТСЯ В ОККУПАЦИИ С ПЕРВОГО ДНЯ ВОЙНЫ!

В СОСЕДНЕМ СЕЛЕ НАХОДИТСЯ ВСЯ МОЯ СЕМЬЯ.

Когда сегодня говорили с родными, то маленькая сестра захотела со мной поговорить. Она рассказывала, что катается на велосипеде, что у них прохладно, смеялась…

А у меня ком в горле…

Не знаю, что со мной не так, но за всё это время ни строчки, хотя крутилось в голове дофига всего. Да и событий много произошло – неделя в больнице, повышенная тревожность, карантин и совместная работа с Сашей на фрилансе. Много всякого происходит, но что-то адекватное выдать или хотя бы сформулировать не могу.
Не интересно. Скучно. Плевать.
Записалась на очередной писательский запуск, скорее на автомате, чем осмысленно, потому что не готова полноценно отдавать себя каким-то заданиям. Сейчас вся концентрация на работе в большей степени и на всем остальном домашнем – в меньшей.
Не смотрю сериалы, только Ютуб и книги. Даже с Сашей больше ничего не смотрим, кроме Икотики.
Тем временем в шкафу душит себя блокнотик с записанным в нем обилием фильмов и сериалов. Когда мы их посмотрим? Не знаю, сейчас был бы самый удачный момент, но мы уже всё просрали.
Зато нахожу время для чтения, в больнице его было дофига – книгу буквально заглатывала. Дома больше моментов на отвлечься, но стараюсь выделять час-два утром. С моей скоростью чтения это конечно так себе способ быстро «поглотить», но лучше, чем совсем никак же.
Рукопись тоже где-то в стороне лежит, уже мало верю в то, что напишу хоть что-то, мне уже 25 (завтра), а какого-то «мешка творческих потуг» за спиной так и нет. Может не моё это вовсе, придумала себе какую-то сказку в детстве, а теперь пытаюсь на себя натянуть? Грустно, если так.

раніше запам'ятовували дати днів народжень.
тепер запам'ятовуємо дати смерті.
наші річниці це революції й війни.
наші свята це дні скорботи.
попереду ще стільки роботи.
до нашої з вами беззаперечної перемоги.