Брат жахливо зламав ногу. Повністю зламана кістка. Мені так важко від цього. Йшов з роботи та підслизнувся. Одна секунда і тепер в нього металеві пластини в нозі. Через рік доведеться знов різати ногу, щоб їх дістати.
Так хочеться, щоб він наповнено жив. Ще нещодавно каталась на лижах і думала, як було б класно, якби він спробував. Але враховуючи, що він вже вдруге зламав ногу і до того ще 6 разів ламав руки, то, певно, лижі не для нього.
Тепер лишається тільки сподіватись, що кістка правильно зростеться, і він зможе спокійно ходити, як і раніше.

Стан, як на початку повномасштабної. Страшенна лють і не усвідомлення масштабу. Я боюсь того моменту, коли психіка сприйме те, що сталось.

Проведи пів дня в сльозах і засни з думкою, що завтра буде новий прекрасний день і все буде інакше. Але ні, не буде! Ти знов будеш ридати.

Я так втомилася від себе. Нудить! Я не міняюсь, і не знаю, чи колись це станеться. Не знаю… чи то дійсно звернутись до психотерапевта. Але як він мені допоможе? Не знаю.

Говерла, на наступний день Піп Іван, і потім Хом'як, чисто по фану.
Думала весь час, що Говерла - бос, бо ж найвища. Але виявилась просто квіточками.
Гори - це чудово.

А потім повертаємося до Київської реальності. Вибухи, пунктирний сон, частковий страх. Що тут скажеш, окей.

Почала дивитись Токійських месників. Дуже кумедно дивитись на байкерські бійки 9-тикласників)))

Чаю попила, подивилась аніме, і настав час ПОЧАТИ вдосконалювати резюме. Я вже навчена, що найскладніше - почати. А далі за вуха не відтягнеш. То ж, роблю цей крок!

Сиджу на Майдані Незалежності. Читаю книгу Маркуса. В книзі як раз описується момент, коли почався майдан, а в його військовій частині командування всім розповідало, які там неадекватні люди та збирало бажаючих бути "тітушками". Ці події, на цьому самому майдані, де я зараз сиджу. 9 років тому. Пам'ятаю слова тітки з Києва: "трупи просто на вулиці лежать!".

А раніше, в дитинстві, коли я приїжджала до тої самої тітки в гості і ми приходили сюди, до майдану, я дивилась на людей, які лежали на траві, відпочивали і мріяла - коли виросту, переїду в Київ і буду так само тут гуляти, як і вони!
Я виросла, живу в Києві, сиджу на майдані, але це місце наврядчи хоч колись буде сприйматись так безтурботно, як тоді.

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

Їду в купе з двома військовими. Вони дали мені цукерки, пропонували чай і в цілому досить ввічливі. Але я все одно їх трохи боюсь. Мене так дратує це відчуття. Коли не можеш довіряти чоловікам. Не можеш довіряти військовим. Я знаю, що робить війна з їх психікою. Тож не знаю, що може статися. І це так розчаровує. Хочеться всіх приймати, бути дружньою і не хвилюватись.

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Подзвонила мама, сказала, що вже третій наш родич з Харкова загинув. Бахмут.
Сашко, лишилась дружина з двома маленькими дітьми.
Сіро. Чорна дира.

Щось написати?
Зараз дивлюсь серіал Тед Лассо. Звісно, дужеее подобається. Закриваю очі на цих натягнутих персонажів, трохи пластмасових. На ці інсценовані збіги і діалоги. Бо, головне, втрачене за останнє десятиріччя, переважає - добро і повага. Так приємно дивитись на цей легкий сюжет, де ніхто нікого не ображає та не створює драм на рівному місці.

Ще на днях нарешті подивилась аніме "Дівчина, що підкорила час". Задалась питанням: якби я отримала можливість стрибати у минуле, чи змогла б запобігти цій війні? Висновок: ні, не змогла б.
А в аніме найбільше сподобалась картинка. Дуже "відчувається".